Кожного разу, сідаючи до столу, татко зривав гарненький блискучий вогник і смакував його з супом чи борщем. Я не розуміла, що перець пекучий, і теж хотіла скуштувати — та зась.

— Ти ще мала!

Одного разу я лишилася в хаті сама. Швидко залізла на стілець, потім на стіл, і, відгорнувши прозорі фіранки, видерлася на підвіконня. Наче дбайлива господиня, обірвала «з дерева» всі плоди, пожбурила на обідній стіл і захопилася грою. Уважно роздивлялася блискучі стручки, сортувала їх за кольором, розміром, а, навтішавшись, почала відривати хвостики.

— О, всередині чудові білі насінинки!
— Мабуть, вони такі ж смачнючі, як соняшникові «бубки»!

Все, що було в стручках, я ретельно витрусила на стіл. Частина насіння приклеїлася до одягу, та мені було байдуже. Щаслива і поважна, наче цариця на троні, я сиділа в центрі круглого столу, і, затамувавши подих, завзято сипала «бубками». І хоча пальці стали липкі та незграбні, до рота свій трофей я таки донесла!
________________________
Потім було боляче. Потім пекло, наче в пеклі.
Горів язик. Палало горло. Фонтаном текли сльози. Я ридала і розмазувала їх по щоках.
Здавалося, ніщо в світі не може пекти так нестерпно.
________________________
То була омана. Про це сказали мої очі. Вони горіли вдвічі сильніше, ніж язик — і цю пожежу не зупинили навіть сльози. Я верещала і терла очі липкими перцевими кулачками. Терла і не розуміла, чому вони печуть пекельним вогнем.

А потім знадвору прибігла мама…